вівторок, 5 липня 2016 р.

У Черкасах запрацювала школа фотомоделей «ART-Models»

«Я не супермодель. Я вичавлюю
 максимум із того,що в мені є»
Вікторія Бекхем

Днями мені випала чудова нагода відвідати заняття з акторської майстерності та сценічної пластики у черкаській школі фотомоделей «ART-Models».

Ідея створення школи фотомоделей виникла у її засновника фотографа Олександра Мінаєва вже давно. «Під час роботи з моделями час від часу поставало питання, де можна здобути професійні навички фотомоделі, - розповідає Олександр.  - І, оскільки, в Черкасах нічого подібного не змогли відшукати, то вирішили самостійно організувати навчання для майбутніх фотомоделей, залучивши до співпраці справжніх професіоналів».

За короткий час сформувалася перша група бажаючих отримати нові навички, емоції та враження. Серед шести перших учнів, вік яких коливається від 13 до 38 років, не лише дівчата, а й хлопець, який у повному захваті від запропонованої програми: «Коли я йшов на заняття, то не думав про те, що можу бути єдиним хлопцем у групі, - зізнається Василь.  – Мене, насамперед, цікавили заняття з акторської майстерності, і зараз я отримую тут саме те, що хотів. Нас на практиці навчають керувати своїми емоціями і це – круто! », - не приховує свого захоплення хлопець.

Саме на заняттях із акторської майстерності і сценічної пластики  прагнув зробити акцент Олександр Мінаєв і ретельно підійшов до пошуку досвідченого фахівця, який міг би передати свої знання та вміння іншим. Сьогодні мрію багатьох втілює актриса Черкаського Театру Шевченка та режисер Анжеліна Іванова.  Двічі на тиждень Анжеліна допомагає молодим людям пізнавати себе та розкриватися, набувати самовпевненості та позбуватися внутрішніх комплексів. Актриса із задоволенням ділиться своїм досвідом з починаючими моделями: «Така робота відрізняється від звичної праці в театрі, - говорить викладач з театральної майстерності. – У цій діяльності є своєрідні особливості, тонкощі та нюанси і мені подобається спостерігати за тим, як люди на очах розкриваються, помічати перші результати спільної роботи під час наших занять.» 

Окрім роботи в театрі, Анжеліна Іванова ще програмний директор-режисер черкаського представництва дитячого гумористичного кіножурналу «Байки» (вітчизняний аналог всім відомого «Єралашу»), тож досвіду роботи з молоддю їй аж ніяк не бракує.  

Студентка Іва, одна із майбутніх фотомоделей, з нетерпінням чекає кожного нового заняття з Анжеліною: «Мені дуже подобається акторська майстерність, адже я ще з дитинства про це мріяла».

Заняття школи фотомоделей «ART-Models», для мене, як для стороннього спостерігача, промайнуло блискавично, на одному подиху. Різноманітні цікаві динамічні завдання та ситуації не дозволяли ані розслабитися, ані втратити пильність. Учасники заняття уявляли себе зайчиками, лисичками, ведмедями, котами і, навіть, скунсами, намагаючись увійти в образ та відтворити характерну пластику запропонованих тварин. Потім всі спробували себе в ролі людей різних професій, але це була лише розминка… А далі пішло-поїхало: ображалися, фліртували, кричали, заздрили, погрожували, соромилися, перемагали, нервували, боялися, раділи, чекали, купували чайники, просили сукні, боролися зі спекою, зізнавалися в коханні, відбивали хлопців, вигравали мільйони, - весь цей калейдоскоп, або, влучніше сказати, вихор емоцій носився півтори години студією, де проходило заняття…

За основну мету навчання, крім оволодіння практичними навичками роботи з фотографом на знімальному майданчику, організатори ставили саме розкриття і розвиток творчих здібностей, занурення в курс акторської майстерності, подолання страху перед публічним виступом, вміння володіти психофізичними навичками та підвищення комунікативних якостей.

Навперебій, майбутні фотомоделі щиро ділилися своїми враженнями від другого заняття з акторської майстерності. Тринадцятирічна Маша, яка разом із старшою сестрою вирішила спробувати щось нове, не приховує радості та здивування: «Я боялася, що тут будуть суворі вчителі і буде важко, як в школі. А насправді, все інакше і мені дуже подобаються всі уроки». ЇЇ сестра Віка доповнює: «Все, чого ми зараз вчимося дуже знадобиться в житті, навіть у повсякденному спілкуванні з людьми». Ще одна учениця Настя мріє стати професійною фотомоделлю і під час кожного заняття в "ART-Models" робить впевнені кроки вперед до своєї мрії. А Наталка, мама двох діточок, тривалий час свідомо шукала унікальний шлях для самореалізації: «Дуже шкодую, що в Черкасах раніше не було нічого подібного. Робота з професіоналами допомагає мені розкритися – це саме те, чого я хотіла. Я буду використовували всі здобуті тут навички у вихованні своїх дітей».

Які ж перспективи чекають на перших випускників школи «ART-Models»?

Олександр Мінаєв впевнений, що школа моделей, це, насамперед, чудова можливість повірити в свої сили та краще пізнати себе. У свою чергу, викладач акторської майстерності Анжеліна Іванова запевняє, що майбутнє випускників школи фотомоделей залежить від них самих та від особистих пріоритетів. Від себе Анжеліна обіцяє, при найліпшій нагоді, залучати випускників «ART-Models» до різноманітних творчих проектів та заходів. 

І організатори, і учасники навчального процесу сподіваються на успішне продовження розпочатої спільної справи та на вагомі особисті результати.

четвер, 23 червня 2016 р.

Олена Черноус

Вона - вчитель образотворчого мистецтва, художньої культури та зарубіжної літератури. Цікавиться мистецтвом, народними промислами. А ще - займається виготовленням народної та авторської ляльки. Любить історію рідного краю - Чигиринщини.

Знайомтеся, це - Олена Черноус.

Вона народилася в селі Медведівка. Там же закінчила школу. Навчалася Олена в Черкаському педінституті на факультеті російської філології. Нині працює в Чигиринському НВК І-ІІІ ст №2. Олена Черноус і її учні – багаторазові учасники і лауреати всукраїнських конкурсів з декоративно-прикладного мистецтва.

У Олени є домашній архів старовинних фотографій  і невелика колекція вишитих рушників.

Її ляльки– традиційні вузлові. Але є і авторські – змотується лялька, а потім додаються модні аксесуари, одяг.

Сама лялькарка зізнається: бажання творити вузлову ляльку прийшло інтуїтивно, коли з’явилася сім’я, народився син. Виникла атмосфера затишку, спокою, любові – все це сприяло зверненню до народних звичаїв, традицій. Тоді  ж підсвідомо і захотілося зробити ляльку.

Спочатку було декілька ляльок, потім Олена почала виготовляти ляльки з учнями в школі, а далі – проводила класи майстерності для вчителів обслуговуючої праці та образотворчого мистецтва.

Під час створення ляльки вона намагається використовувати лише натуральні тканини (льон, ситець, шовк, шерсть), вишиті старенькі рушники, любить мішковину, мотузку, мереживо, стрічки. Прикрашає свої витвори сухими рослинами, квітами, особливу увагу звертає на виготовлення вінків та оздоблення фартушків у техніці аплікація.

понеділок, 13 червня 2016 р.

Одеса-мама


Давненько ми обіцяли відвідати заклад "Одеса-мама" і поділитися своїми враженнями. І от сьогодні настав цей день.
Зайшовши у заклад ми неочікувано побачили порожнечу. Ні, заклад не закрився, і оздоблення було на місці. Просто людей не було. Ні відвідувачів, ні персоналу. Почали роздивлятися і намагались зрозуміти чи працює заклад. 

В дальній від входу частині, біля барної стійки знайшлася офіціантка. Запропонувала обрати будь-яке місце. Дружині сподобалось місце з диванчиками, але там було дуже темно. Заради нас увімкнули світло :) 


Меню на величезних аркушах стилізованих під газету. Великим розчаруванням для дитини було відсутність у меню страв з макаронними виробами (більше за все хотіла вона пасту). Не було і рисових страв. А на довершення ще й не виявилося лимонаду. Отже малій замовили млинці з м'ясом і млинці з сиром, а нам курячі крильця й сковорідку "Рибачка Соня". 

За дивною логікою через 10-15 хв в першу чергу винесли солодкі млинці, а потім млинці з мясом. Ну а вже потім за 25 хв і основні страви. "Сковородка" виявилась звичайна тушкована капуста з грибами і м'ясом. Але усе в цій страві було збалансоване і не було зайвого жиру, при цьому страва не була сухою. Крильця виявились доволі цікавими, в медово-пряному соусі. Млинці були приємні на смак, не сухі і доволі акуратні. Пиво і морс - такі собі... гірше середнього. 

Інтер'єр цікавий, багато автентичних речей, костюмів. Кожна секція застилізована по своєму: тут оперний театр і гримерка, а поруч - кінематограф і 12 стільців. За весь час перебування у закладі його відвідали ще 4 особи, якщо не рахувати нас. Двоє з них були знайомими кухаря. Дуже дивно, адже ціни доволі адекватні. Хоча по меню є деякі питання. 

Обслуговування... Його майже не було. Офіціантка не ускладнює собі життя прибираючи пустий посуд, або пропонуючи щось цікаве. В залі доволі чисто, а от у туалеті - варто би прибирати частіше. Там був не приємний запах, заляпаний умивальник і трохи бруднувато. Хочеться окремо виділити посуд. Заходячи в заклад, який має такий інтер'єр - аж ніяк не очікуєш отримати пиво в звичайній сучасній склянці, а лимонад в стаканчику кока-коли. Де гранені стакани і бокали?

Отже, в цілому, заклад - пристойний. Особисто для мене - це заклад де можна потусити компанією, де головне не поїсти, а випити і закусити. Тут вдосталь і одного, і іншого. Родзинкою закладу є власні настоянки. Але я б змінив посуд і попрацював над обслуговуванням. Особливо над зустрічанням гостей.


Олександр та Олена Смірнови

неділя, 12 червня 2016 р.

Черкаський Театр Шевченка запрошує на танго

«Це танго твоє – незначна, ніби річ,
 А насправді, це  – ціле життя…»
Орасіо Феррер

Не зважаючи на всі сьогоденні складнощі, у Черкаському Театрі Шевченка в розпалі робота над новою виставою «Танго Марії». Анонси, прес-конференції, телевізійні ефіри, флеш-моби, майстер-класи - колектив театру не втомлюється заявляти про найочікуванішу прем’єру цього театрального сезону. 

Режисер-постановник вистави киянка Анастасія Гнатюк тривалий час мріяла про втілення музики аргентинського композитора світового масштабу Астора П’яццолли на українській театральній сцені. «Музика П'яццолли – це та музика, яка чіпляє, тримає в напрузі, глибоко проникає в серце, пронизує душу і не залишає байдужою жодну людину», – захоплено говорить Анастасія про унікальну мелодику танго.  

Саме ритмам танго присвятили свою співпрацю Астор П'яццолла та аргентинський поет-авангардист Орасіо Феррер . «Марія з Буенос-Айреса» – єдина у світі танго-оперіта, унікальний жанр, де нерозривно сплітаються та гармонійно взаємодіють слова, музика та пластика. 

Прем'єра оперіти відбулася 8 травня 1968 року в нині не існуючому театрі «Сара Плаета де Буенос-Айрес» і негайно потрапила під заборону. Після гострих дискусій та суспільних протиріч на батьківщині, «Марія з Буенос-Айреса» спочатку помандрувала до Канади, а потім опинилася в Європі. 

Сьогодні зворушлива історія дівчини Марії, що певним чином перегукується з історією танго бідних емігрантських кварталів Буенос-Айреса кінця ХІХ століття, вже за крок до черкаського глядача.

Лібрето до «Танго Марії» написав креативний черкаський поет Олексій Юрін. 

«Вперше прочитавши текст Орасіо Феррера, я нічого не зрозумів» –  зізнається Олексій Юрін. Після місячних вагань та наполегливих вмовлянь режисера,  поет вирішив спробувати свої сили у новому для себе амплуа. Не зважаючи на скептичне ставлення друзів та знайомих, Олексій взявся за складний, але надзвичайно близький йому за темпераментом матеріал. «Працював вдень і вночі по 7-8 годин над кожною піснею», – розкриває секрети мистецьких реалій черкаський поет. У пошуках натхнення Олексій Юрін приходив на театральні репетиції, аби поринути в атмосферу Буенос-Айреса та продовжити роботу. Через два місяці кропіткої праці, Олексій спершу навіть не впізнав свого творіння у друкованому варіанті, та зараз надзвичайно тішиться виконаною роботою. 

Над оперетою П'яццолли чаклувала майстерний музикант, яка глибоко відчуває музичну драматургію, заслужена артистка України Олена Бєлкіна. Режисер «Танго Марії» зазначає, що з музикою «великого Астора» в Черкасах може впоратися тільки Олена Львівна, у той час, як в Києві лише один зі ста музикантів.  

«Музика Астора П'яццолли захоплює та підштовхує до польоту фантазії», – ділиться враженнями диригент-постановник та автор аранжування Олена Бєлкіна.

Невід’ємний внесок у народження мюзиклу в ритмі танго зробив хореограф-постановник, заслужений артист України Володимир Татаринов, якого Анастасія Гнатюк назвала «хореографом від Бога». 

Сам Володимир Федорович не приховує задоволення, яке він отримує від цікавої роботи: «Це вражаючий матеріал, який спонукає розворушити мозок не лише мені, а й моїй маленькій балетній сім'ї». На запитання, яке ж танго покладено в основу нової вистави, європейське чи аргентинське, хореограф-постановник без вагань відповідає: «Татариновське. Танго, яке народжується з діалогу з режисером, хореографія, яка, за допомогою пластики, заповнює сценічний простір та передає змістове навантаження». 

Сценографію і костюми до мюзиклу створює киянка Олександра Крмаджян, у якої є досвід роботи у багатьох мистецьких проектах, що неодноразово представлялися на фестивалі Гогольфест. Сучасне, модерне бачення талановитого художника-постановника надає особливих барв «Танго Марії».

Загалом у виставі задіяно близько тридцяти артистів театру, кожен з яких вкладає частину своєї душі в народження нової постановки.  

Режисер-постановник «Танго Марії» Анастасія Гнатюк не приховує відвертого захоплення співпрацею з колективом нашого театру. Вона знову і знову підкреслює, що працювати зі справжніми майстрами своєї справи суцільне задоволення:  «У Черкаському Театрі Шевченка працюють талановиті, досвідчені люди, і їхній досвід – це фундамент, на який ми накладаємо свої креативні ідеї». 

Щиро сподіваємося, що нова згуртована театральна робота втамує мистецьку спрагу як творців, так і глядачів.

Запрошуємо всіх на найочікуванішу прем’єру цього театрального сезону, яка відбудеться в приміщенні черкаської обласної філармонії у четвер, 23 червня о 18:30. 

субота, 11 червня 2016 р.

Черкаський Театр Шевченка перетворився на Театр Абсурду

Минулого тижня за лаштунками Черкаського Театру Шевченка розгорнулося довготривале яскраве дійство в кращих традиціях українського трагіфарсу. 

Неабиякого розголосу набуло рішення директора, без обговорення з колективом, вийти з критичної фінансової ситуації, відправивши колектив театру у відпустку за свій рахунок, а згодом перевівши працівників на неповний робочий тиждень.  

Акт перший: Прес-конференція

У п’ятницю на зборах творчого складу театру, до якого входять працівники балету, оркестру та акторська трупа, Володимир Осипов вкотре повідомив колектив про вкрай тяжкий економічний стан і про єдиний можливий вихід із ситуації. Заяви про відпустку за свій рахунок, як виявилося, необхідно було підписати терміново, того ж дня. Тих акторів, які з певних причин ухилилися від підпису, безжально наздоганяли телефонні дзвінки з елементами індивідуального шантажу та погроз про звільнення. З технічним та адміністративним складом театру провели окрему роботу, в результаті якої всі приречено підписали  запропоновані заяви.

У понеділок колектив театру, отримавши фахові юридичні консультації та залучившись підтримкою  народного депутата Олега Петренка, зібрав прес-конференцію, аби винести на широкий загал болючі театральні питання. 

Під час такого своєрідного шторму на поверхню виринула ціла купа підводного каміння. Виявилося, що дирекція театру тиском на голову профкому намагалася внести зміни до колективного договору, позбавивши працівників додаткових 7 днів до відпустки за ненормований робочий день, без загальних зборів та голосування. Крім того, заяви про відпустку за сімейними обставинами чи за згодою сторін без збереження заробітної плати були заздалегідь надрукованими і потребували лише особистого підпису. А тим, хто відмовлявся підписати таку заяву, пропонували написати «заяву про відмову підписувати заяву». Мало б бути смішно, якби не було так сумно. 

Після півгодинного спілкування з журналістами до колективу приєднався директор театру Володимир Осипов, який намагався запевнити, що ані тиску, ані погроз, ані шантажу з його боку в жодному разі не було. Він, навпаки, постійно звертався до можновладців за допомогою. Щоправда такі звернення відбувалися здебільшого на вулиці та в провладних коридорах, і паперовими доказами, нажаль, Володимир Олексійович похизуватися не міг.   За словами директора театру,  всі недоліки в розподілі річного бюджету сталися в той час, коли він був відсторонений від виконання обов’язків. На зауваження колективу про постійну присутність у театрі, Володимир Олексійович запевнив, що тоді він піклувався виключно про творчий процес. Старе, як світ: Я не я і хата не моя, призвело до невтішних результатів і хто правий, а хто винний зараз розібратися нелегко.

Після поновлення Володимира Осипова на посаді директора, значного покращення ні з фінансового, ні з творчого боку не відбулося. На численні запитання журналістів, які саме кроки він зробив для зрушення з мертвої точки,  виразної відповіді ніхто не почув: комусь писав, кудись ходив, хтось щось обіцяв. До речі, залишається фактом, що на роботи з відбудови театру на разі є лише 5 мільйонів від міської ради, і будівельні роботи з середини червня, як раніше було заявлено, навряд чи розпочнуться.

Двогодинна прес-конференція закінчилася домовленістю про зібрання наступного дня загальних зборів з обов’язковою присутністю юристів від обох сторін: керівництва та колективу. На диво, ні в театрі, ні в колі спілкування Володимира Олексійовича гідного юриста не знайшлося, тож директор ще дві години після закінчення прес-конференції вів розмову з юристом, якого запросили представники творчого колективу.

Загалом у стороннього спостерігача складається враження, що діючий репертуар перелаштували під театр абсурду, де герої ділять «кайдашеву грушу», ганяються «за двома зайцями», не можуть визначитися, «хто в домі господар», використовуючи радикальні методи НКВД із «Саду Гетсиманського». 

Акт другий: збори

У вівторок в театрі відбулася чергова частина марлезонського балету. На загальні збори колективу завітав навіть Василь Васильович Марштупа, голова профспілкового комітету працівників культури Черкаської області, власною персоною. Двогодинне переливання із пустого в порожнє все ж вилилося в те, що трудовому колективу довелося піти на компроміс із адміністрацією театру.  Відповідно до такого компромісу, з 24 червня вводиться скорочений робочий день, що передбачено колективним договором, а з 10 серпня до 10 вересня, після видання відповідного наказу, встановлюється неповний робочий тиждень.  

Дирекція і Голова профсоюзного комітету запевнили працівників, що цьогоріч ніяких змін до колективного договору вносити не будуть і заспокоєні театрали смиренно проголосували за згоду на неповний робочий тиждень.

Не може не обурювати те, що колектив, прийняв з покорою запропоновані зміни, геть забувши про боротьбу за фінансування театру, про його відбудову, про його право на життя. У той момент вони навіть не згадали про дітей, яких потрібно збирати до школи, про банківські кредити, які необхідно щомісяця сплачувати, про платежі за житлово-комунальні послуги, які не бажано затримувати. Замість того, щоб створити ініціативну групу з врятування театру чи скористатися пропозицією Василя Марштупи йти під стіни облдержадміністрації, більшість працівників цікавила фінансова підтримка власного гаманця. Тож запитання до присутнього юриста ставилися в одній площині: чи не відберуть додаткову відпустку за ненормований робочий день, які будуть нарахування за суміщення посад, як оплачуватимуться додаткові півставки?

Поодинокі конкретні пропозиції з покращення фінансової ситуації в театрі, ні великого захвату, ні стовідсоткового схвалення  колективу не отримали. 

Мимоволі постає питання, невже Тарас Шевченко писав ці пророчі слова про Черкаський Театр Шевченка: «Село неначе погоріло, неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть…»?...

Акт третій ....

Виходячи з аналітичної довідки, яку Володимир Осипов продемонстрував у понеділок на прес-конференції,  Черкаський драматичний театр ніколи не був прибутковим. Скоріш за все, якби театр був комерційним підприємством, то громаду не дуже цікавило б куди зникають фінанси. Але, ніде правди діти, і мова йде про комунальний заклад, на який витрачаються кошти саме громади. Доволі дивно, що до сьогодні нікого не цікавила доля мільйонів, які перераховувалися театру. Чи не бентежить той факт, що будь-яку інформацію про фінанси та штатний розпис керівництво театру ретельно приховувало від своїх працівників? На останніх зборах шило, нарешті, витягли з мішка, щоправда, це викликало у колектива не менше питань, ніж було до того. Адже, за штатним розписом, посад більше, ніж фактично працюючих. І навіщо так ретельно було приховувати штатний розпис? Де знайти відповідь на це запитання? Спитати у 128 працівників театру? Чи насправді всі з них виконують свої обов’язки, а не просто працевлаштовані? Але це окреме питання. Сподіваємося, що управління культури після перевірки зробить відповідні висновки.

Відповідно до наданої аналітичної довідки,  20% — це   максимальний рівень фінансового самозабезпечення театру. Ситуація доволі зручна і, оскільки ніхто не бажав прикладати зайвих зусиль: директор не шукав способів змінити цю цифру, а управління культури не ставило за мету виправити становище, то, маємо те, що маємо. 

Подейкують, що в кінці липня розпочнеться конкурс на посаду директора театру, отже, у нинішнього керівника ще є шанс знайти спосіб, щоб театр почав заробляти кошти. А чи потрібно це йому і чи скористається Володимир Олексійович такою можливістю, поживемо – побачимо.

І в цій божевільні зараз народжується нова вистава «Танго Марії», прем’єра якої очікується 23 червня. Чи не будуть слова одного з героїв цього мюзиклу пророчими: «винна лиш вона одна, що вийшов цей сумний фінал»?...

четвер, 9 червня 2016 р.

“Космічний” мотозліт під Черкасами

Традиційно в перші вихідні літа у с. Благодатне (колишня Чапаївка) відбувається найбільший мотозліт в Україні “Тарасова Гора”. За 14 років існування фестивалю, подія набула міжнародного масштабу. Цього року тут можна було зустріти гостей із Польщі, Молдови, Білорусії, Латвії, Литви, Росії, Італії, Угорщини, Німеччини, США. Організатори зазначають: “Хай навіть з далеких планет – будемо раді всім, хто любить Україну”,– і це не просто так, адже девізом цьогорічного фестиваля стали рядки з пісні ТНМК “Космос буде або наш, або нічий!”. “Тараска 2016” зібрала рекордну кількість учасників – 8 тисяч.

Серед “зіркових” гостей, цього року: ТНМК, BRUTTO, Василь Вірастюк. Космічний настрій створювали різноманітні розваги: силові змагання, виставка ретро-мотоциклів, чемпіонат по водному поло, багато конкурсів та лотерей із призами від спонсорів.

На території бази “Придніпровська” є житлові корпуси та будиночки, які учасники могли зняти за окрему плату. Безкоштовно можна було жити у власній палатці. На території працювали кав'ярня "Коза Чка" та бар "Ла Тараска", магазини із атрибутикою фестиваля, мото-аксесуарами, одягом і прикрасами. В’їздний квиток коштував для чоловіків 300 грн. для жінок – 150 грн. і безкоштовним був для жінок, які приїхали на фестиваль за кермом власного байку.

За традицією байкери організованою колоною їздили до Канева на могилу Тараса Шевченка. Цього разу їхали через Черкаси. Довжелезна колона мотоциклів спричинила невеликий затор, адже центральна вулиця міста була спеціально перекрита. На Чернечій горі поклали квіти на могилу Тараса Шевченка, відвідали музей, влаштували екстремальне мотошоу, фотографувалися з усіма охочими.

"Фестиваль захоплює атмосферою – домашньою, дружньою, братерньою. Було б нескромно казати, що ми найкращі. Але люди так кажуть. Щорічно до нас їдуть все більше. Організовувати важко, але я вже без цього не можу", – зізнався президент мотофестивалю Ашот Арушанов.

“Я на фестивалі вже восьмий раз. Приїжджати сюди – це наша з чоловіком сімейна традиція. Тут відпочиває тіло і душа. З кожним роком організація фестивалю все краща і краща, ніякі мотозльоти не зрівняються з Тараскою. Я за кермом свого двоколісного вже 10 років” – поділилася враженнями байкерша Світлана з Чернігова.

"Тарасова Гора" - це наймасштабніший мотозліт, на якому просто не може не побувати кожен, хто хоч раз у своєму житті сідав на байк. Фестиваль заяджає неймовірною енергетикою та враженнями на цілий рік. Наступна, ювілейна 15-та “Тараска”, планується на цьому місці, у цей же час. Оргкомітет TG-family почне готуватися до дійства відразу по закінченню цьогорічного фестивалю, адже захід такого масштабу неможливо організувати за пару місяців.





Photo by Never Never

середа, 1 червня 2016 р.

Як на «Сцені людства» віддавали Дівку заміж

«Мені треба вибирати, або науку, 
або сім’ю, щоб не розсіватися.»
Віра Маковій «Дівка на відданнє»

Останній день ХІ міжнародного фестивалю «Сцена людства» Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка завершив показом вистави «Дівка. Українська love story» за п’єсою сучасного буковинського драматурга Віри Маковій «Дівка на відданнє», яка посіла перше місце на фестивалі Drama.UA у Львові у 2012 році.

Представляти цю постановку разом із колективом київського театру до Черкас завітав художній керівник вистави  Андрій Май, добре відомий черкащанам за його режисерськими роботами «Місто на Че» та «Дощ у Нойкьольні».

Не вийшло кар’єристки з головної героїні Світлани. Зруйнувавши всі сподівання матері на кращу долю для своєї дитини, дівчина, після закінчення навчання у столиці, повертається додому в село, аби втілити найзаповітнішу мрію – віддатися заміж. Та й наречений Николай, не зважаючи на невдоволення своєї матері, готовий переїздити до Світлани після одруження. І закрутилося…  Скільки ж всього необхідно для весілля! Та такого, щоб людям було не соромно в очі дивитися. Світлана, здавалося б, знала всі складові традиційного весілля: заручини, умовини, сватання, вінчання… Але те, що здавалося таким бажаним і сакральним, у сучасному світі набуло зовсім іншого значення та ще й потребує чималих матеріальних витрат. Як же так сталося, що кохання суспільство загорнуло в недолугу блискучу обгортку, яка тільки здалеку нагадує коштовність? Чому для того, аби кохання традиційно, як годиться, розквітало в новоствореній сім’ї потрібно позичати гроші у всього села, домовлятися з батюшкою за немалу платню в перервах між його «важливими» розмовами по мобільному телефону, нап’ялювати на себе дорогу весільну сукню та ненависні коштовності, годувати і поїти людей, яких, можливо, більше ніколи не побачиш? Чому кохання зводиться до безлічі жіночих обов’язків: «… маєш народити дітей, рано вставати, вмитися, голову зачасати, хату підмести, їсти наварити, і поки чоловік встане — вже на столі має бути їда, щоб не токмачив тебе головою по баняках. Коли кудись ідете, чоловіка маєш убрати, погладити йому сорочку, штати, почистити капці, нє, щоб він як сараку йшов серед люди, щоб з тебе сміялися»?

Одвічні сільські традиції геть втратили свою значимість, тісно взаємодіючи із сучасним світом, де переплітаються народні пісні з низькоякісною попсою, українські забобони з магічними приворотами і картами Таро, де слабне віра в Бога та поширюється визнання відьмацтва та чаклунства, де долари заполонили людські душі.

Не такого життя хотіла Світлана, не про таку любов мріяла! Не витримала, втікла з-під вінця… Втік і її коханий Николай… 

Чи то тривалі пошуки себе змінили свідомість героїв, чи то долею так судилося, але закохані стрілися знову… 

А чи закінчиться ця українська love story хеппі ендом?... 

Питання висне в повітрі глядацької зали… 

На екрані фінальні титри…

Затамувавши подих, глядач, ніби в кіно, споглядав за реаліями сільського життя. Та й режисерський задум полягав у перенесенні героїв з аматорського відео, яким починалася вистава, крізь екран на театральну сцену для того, аби якомога простіше переповісти цю історію. 

Колоритні герої вистави, яких ми можемо зустріти не лише у селі, а й серед наших приятелів такі трапляються та до щему знайомі ситуації, в які не раз потрапляв кожен із нас роблять виставу зрозумілою і близькою глядачу будь-якого віку. 

Жвава дискусія з колективом Національного театру імені Івана Франка, після завершення перегляду, довела, що всі майстри театрального мистецтва, які працювали над цією виставою, глибоко закохані у свою роботу.  Кожен до кінця перевтілився у свого персонажа і, навіть під час обговорення, актори зверталися один до одного на ім’я героїв п’єси. Куратор проекту, так з повагою представили Андрія Мая актори, щиро цікавився враженнями глядачів, не відкриваючи таємниці ідеї, яку він вкладав під час роботи над постановкою. Надзвичайно потужна позитивна енергія і тепло панували довкола, і цього не можливо було не відчути.

Такі актуальні п’єси, як «Дівка. Українська love story»,  про життя, про вплив суспільства на становлення особистості, на зміну людських цінностей та ще й у виконанні талановитих акторів не залишать байдужим сучасного глядача.

вівторок, 31 травня 2016 р.

Британська філософія вразила черкаського глядача

«Все, що я повинна робити, це встромляти назви в усе,
 так само, як я встромляю ножі у курей».
Девід Гарровер «Ножі в курях»

На фестивалі «Сцена людства» Львівський  театр імені Леся Курбаса представив свою цьогорічну прем’єру за п’єсою сучасного шотландського драматурга Девіда Гарровера  «Ножі в курях, або Спадок мірошника». 

Уперше п’єса «Ножі в курях» була поставлена на сцені театру Траверс в Единбурзі у червні 1995 року. Від моменту успішного театрального дебюту драматурга Девіда Гарровера, його твір побачили глядачі в більш ніж 25-ти країнах світу. 

До львівського театру імені Леся Курбаса п’єса потрапила завдяки режисерові Володимиру Кучинському, який був у журі проекту Британської ради в Україні, де молоді режисери виборювали право на постановку сучасної британської драматургії. Володимир Кучинський захопився філософією твору британського драматурга, а талановиті актори Наталка Рибка-Пархоменко, Олег Цьона та Андрій Козак майстерно втілили унікальні ідеї режисера на сцені рідного театру. Згуртований творчий колектив театру Леся Курбаса, який самовіддано працював над цією виставою, додав їй особливих неповторних барв.

Головні герої п’єси орач Вільям та його молода дружина живуть у сільській місцевості, де життя йде своїм плином, один день змінюється на інший, залишаючи непорушним сталий набір повсякденних обов’язків. Молода дружина ідеалізує подружні стосунки, сліпо вірячи кожному слову свого чоловіка і зовсім не помічаючи його постійних зрад. Та таку штучну гармонію порушує мірошник, який живе за власними законами та прагне до самопізнання. Він спонукає дружину орача до розширення світогляду, допомагаючи молодій жінці скинути полуду з очей.   На перший погляд, здавалося б, виникає банальний любовний трикутник… Та, насправді, кожен герой починає усвідомлювати своє призначення: хтось звертається до Бога, хтось до знань, а хтось до глибокої філософії безкрайнього поля… 

Від початку вистави, сповненої глибокого символізму, героїня намагається дати назви всьому, що її оточує: сонце, небо, хмари, вітер, дерево, листя, поле, пташка, заєць. Вона не розуміє, чому калюжа залишається калюжею і тоді, коли в ній брудна вода, і тоді, коли крізь чисту воду, можна побачити землю й відблиски сонячних променів. Вона не погоджується з тим, що чоловік її порівнює з полем: «Я не поле. Як я можу бути полем? Яке поле – мокре, чорне від дощу… Я не поле!».

Після зустрічі з мірошником, героїня запекло намагається віднайти порушену гармонію, але зерна нових знань вже пустили паростки в спраглій до розвитку молодій підсвідомості.  
Драматичний відчайдушний потяг героїні до змін не залишає байдужим і мірошника, спонукаючи його рухатися далі, у місто, де є «книги і ручки, і папір», де люди «цілий день говорять про все на світі».  

Оригінальна сучасна сценографія Володимира Стецьковича органічно підсилює сприйняття вистави. На вивішені простирадла проектуються думки героїні, відтворюючи он-лайн її таємний багатий внутрішній світ: «Не видам, що у мене в голові. Там багато є… Багато різного…»

«Ножі в курах, або Спадок мірошника» - це вистава, після якої виникає бажання зібрати думки, які хаотично бігають, до купи, прислухатися до внутрішнього голосу, пильно придивитися до навколишнього світу та, нарешті, позбутися стереотипів і звільнитися від суспільних кайданів. 

неділя, 29 травня 2016 р.

Олексій Вертинський: «Синій автомобіль» – це історія про любов, якою вона може бути»

«Були ж колись золоті часи! 
Ні турбот тобі, ані клопоту, повзаєш собі без паспорта
 і возиш по підлозі синій автомобіль».
Ярослав Стельмах «Синій автомобіль»

У п’ятницю Київський академічний Молодий театр представив на фестивалі «Сцена людства» трагікомедію Ярослава Стельмаха «Синій автомобіль», прем’єра якої відбулася у травні 1998 року.  

Доволі актуальна вистава, своєрідна відверта сповідь, яка піднімає на поверхню соціальні та психологічні проблеми, підкреслює особистісні конфлікти та безжально оголює   внутрішній світ автора.

На початку вистави «Синій автомобіль» ми стаємо свідками, як Олексій Вертинський блискуче демонструє творчі муки свого героя у хаотичному пошуку сюжету для чергового твору. Затамувавши подих слідкуємо за тим, як він добирає слова, ретельно майструє сюжетну лінію, ніби складає великий мистецький пазл чи чаклує над художнім полотном.  

Одвічну історію кохання автор розглядає під різним кутами, час від часу замінюючи деталі. Окрім безстрашного подолання головною героїнею відстані у сім поверхів до мансарди коханого по ринві, автор навіть вдався до вплетення у сюжет фантастичного прильоту інопланетян. 

У другій частині вистави автор від блукання надрами творчих хащів переходить до філософської оповіді про своє життя з усіма конфліктами, непорозуміннями та іронічного розмірковування на тему істинного щастя. 

Через деякий час копирсання в минулому, він доходить висновку, що «щасливий той, хто щасливий»… 

Ця п’єса про особисте життя Ярослава Стельмаха, про його дитинство, непрості сімейні стосунки, про своєрідну атмосферу любові та про особливості безперервного творчого пошуку.

З перших секунд Олексій Вертинський захоплює у невидимий полон і не відпускає до фінальної сцени. Глядач жадібно ловить не лише кожне слово актора, а й кожен рух, жест, вираз обличчя, інтонацію… Черкаські шанувальники театрального мистецтва довго вітали актора невгамовними оплесками і вигуками «браво». 

Сам Олексій Вертинський свого часу не вірив в успіх п’єси «Синій автомобіль», яка йому нагадувала популярні «задорнівські фельетони». Та й автор твору Ярослав Стельмах під час роботи над виставою не погоджувався з баченням Ігоря Славинського та боляче сприймав режисерські знахідки. Але численні нагороди і міжнародне визнання монодрами довели, що саме таке поєднання режисури, сценографії та акторської майстерності знайшло глибокий відгук у серцях театралів.

пʼятниця, 27 травня 2016 р.

Перший день театрального фестивалю розпочався з «Сімейної вечері»

Повним аншлагом розпочався  ХІ театральний фестиваль «Сцена людства».  Черкаські шанувальники Мельпомени охоче завітали до обласної філармонії, аби втамувати театральну спрагу.

Постійні учасники «Сцени людства», Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки запросили черкаських глядачів на свою 167 «Сімейну вечерю», саме стільки разів головні герої влаштовували її на театральній сцені.

У досить нелегкий час, коли кожен з головою поринув в особисті проблеми, коли всі небайдужі переймаються долею Черкаського Театру Шевченка, а українці з надією чекають миру та злагоди в країні, легка французька комедія Марка Камолетті на кілька годин перемістила глядачів у просторі і часі, змусивши забути нагальні труднощі та негаразди.

«Сімейна вечеря», «Французька вечеря», «Граємо в дружну сім’ю, або Гарнір по-французьки» чи «Don’t Dress for Dinner» – це назви однієї з тих п’єс, які не знають кордонів та панують на сценах п’яти континентів. Уперше ця п’єса Марка Камолеті вийшла в Парижі в 1985 році під назвою «Happy Birthday», та встигла увійти до Книги рекордів Гіннеса як одна з довгожительок на французькій сцені.

Черкаські глядачі мали змогу отримати насолоду від інтригуючих моментів, дотепних жартів, здавалося б, безвихідних ситуацій та чудової гри акторів. 

Події у виставі розгортаються навколо доволі делікатної ситуації: чоловік, на час від’їзду дружини, прикриваючись візитом друга, планує незабутній романтичний вечір зі своєю коханкою. Він  навіть замовив куховарку з агентства, аби влаштувати по-справжньому вишукану вечерю у французькому стилі.  Але дружина, довідавшись про приїзд друга, який виявився її коханцем, скасовує свою подорож на уікенд. Отже, на вечерю збирається вельми цікава компанія: сімейна пара, двоє коханців і…куховарка. Потрібно мати неабиякий хист, щоб зберегти таємницю стосунків та ще й отримати насолоду після вечері.

«Сімейна вечеря» – класичний приклад комедії положень на межі фарсу. Вся інтрига базується на подружніх зрадах і безперервних непорозуміннях. 

Деякі глядачі сприйняли виставу, як своєрідне продовження  знайомої для черкаських театралів комедії «Боїнг-Боїнг», адже головні герої «Сімейної вечері» давні друзі Бернар і Робер також потрапляють у кумедні ситуації через нестримну любов до жінок.

Актори Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки з 2009 року бездоганно втілюють характери своїх героїв на театральних підмостках. Головний секрет успіху цієї комедії полягає як в актуальності п’єси, так і в щирості акторської гри, оскільки за мету ставили не передачу нюансів французького життя, а людські стосунки та риси людської вдачі притаманні будь-якій національності.

Київські актори одностайно відзначили теплоту прийому черкаських глядачів. 

«Сьогодні ми отримали колосальний заряд енергії від залу», -  поділилася враженнями після виступу народна артистка України Наталія Кудря. -  «Такий душевний, сердечний, щедрий прийом – безцінний». 

Таким був перший фестивальний день довгоочікуваної театральної події