Показ дописів із міткою За лаштунками “Че”. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою За лаштунками “Че”. Показати всі дописи

неділя, 12 червня 2016 р.

Черкаський Театр Шевченка запрошує на танго

«Це танго твоє – незначна, ніби річ,
 А насправді, це  – ціле життя…»
Орасіо Феррер

Не зважаючи на всі сьогоденні складнощі, у Черкаському Театрі Шевченка в розпалі робота над новою виставою «Танго Марії». Анонси, прес-конференції, телевізійні ефіри, флеш-моби, майстер-класи - колектив театру не втомлюється заявляти про найочікуванішу прем’єру цього театрального сезону. 

Режисер-постановник вистави киянка Анастасія Гнатюк тривалий час мріяла про втілення музики аргентинського композитора світового масштабу Астора П’яццолли на українській театральній сцені. «Музика П'яццолли – це та музика, яка чіпляє, тримає в напрузі, глибоко проникає в серце, пронизує душу і не залишає байдужою жодну людину», – захоплено говорить Анастасія про унікальну мелодику танго.  

Саме ритмам танго присвятили свою співпрацю Астор П'яццолла та аргентинський поет-авангардист Орасіо Феррер . «Марія з Буенос-Айреса» – єдина у світі танго-оперіта, унікальний жанр, де нерозривно сплітаються та гармонійно взаємодіють слова, музика та пластика. 

Прем'єра оперіти відбулася 8 травня 1968 року в нині не існуючому театрі «Сара Плаета де Буенос-Айрес» і негайно потрапила під заборону. Після гострих дискусій та суспільних протиріч на батьківщині, «Марія з Буенос-Айреса» спочатку помандрувала до Канади, а потім опинилася в Європі. 

Сьогодні зворушлива історія дівчини Марії, що певним чином перегукується з історією танго бідних емігрантських кварталів Буенос-Айреса кінця ХІХ століття, вже за крок до черкаського глядача.

Лібрето до «Танго Марії» написав креативний черкаський поет Олексій Юрін. 

«Вперше прочитавши текст Орасіо Феррера, я нічого не зрозумів» –  зізнається Олексій Юрін. Після місячних вагань та наполегливих вмовлянь режисера,  поет вирішив спробувати свої сили у новому для себе амплуа. Не зважаючи на скептичне ставлення друзів та знайомих, Олексій взявся за складний, але надзвичайно близький йому за темпераментом матеріал. «Працював вдень і вночі по 7-8 годин над кожною піснею», – розкриває секрети мистецьких реалій черкаський поет. У пошуках натхнення Олексій Юрін приходив на театральні репетиції, аби поринути в атмосферу Буенос-Айреса та продовжити роботу. Через два місяці кропіткої праці, Олексій спершу навіть не впізнав свого творіння у друкованому варіанті, та зараз надзвичайно тішиться виконаною роботою. 

Над оперетою П'яццолли чаклувала майстерний музикант, яка глибоко відчуває музичну драматургію, заслужена артистка України Олена Бєлкіна. Режисер «Танго Марії» зазначає, що з музикою «великого Астора» в Черкасах може впоратися тільки Олена Львівна, у той час, як в Києві лише один зі ста музикантів.  

«Музика Астора П'яццолли захоплює та підштовхує до польоту фантазії», – ділиться враженнями диригент-постановник та автор аранжування Олена Бєлкіна.

Невід’ємний внесок у народження мюзиклу в ритмі танго зробив хореограф-постановник, заслужений артист України Володимир Татаринов, якого Анастасія Гнатюк назвала «хореографом від Бога». 

Сам Володимир Федорович не приховує задоволення, яке він отримує від цікавої роботи: «Це вражаючий матеріал, який спонукає розворушити мозок не лише мені, а й моїй маленькій балетній сім'ї». На запитання, яке ж танго покладено в основу нової вистави, європейське чи аргентинське, хореограф-постановник без вагань відповідає: «Татариновське. Танго, яке народжується з діалогу з режисером, хореографія, яка, за допомогою пластики, заповнює сценічний простір та передає змістове навантаження». 

Сценографію і костюми до мюзиклу створює киянка Олександра Крмаджян, у якої є досвід роботи у багатьох мистецьких проектах, що неодноразово представлялися на фестивалі Гогольфест. Сучасне, модерне бачення талановитого художника-постановника надає особливих барв «Танго Марії».

Загалом у виставі задіяно близько тридцяти артистів театру, кожен з яких вкладає частину своєї душі в народження нової постановки.  

Режисер-постановник «Танго Марії» Анастасія Гнатюк не приховує відвертого захоплення співпрацею з колективом нашого театру. Вона знову і знову підкреслює, що працювати зі справжніми майстрами своєї справи суцільне задоволення:  «У Черкаському Театрі Шевченка працюють талановиті, досвідчені люди, і їхній досвід – це фундамент, на який ми накладаємо свої креативні ідеї». 

Щиро сподіваємося, що нова згуртована театральна робота втамує мистецьку спрагу як творців, так і глядачів.

Запрошуємо всіх на найочікуванішу прем’єру цього театрального сезону, яка відбудеться в приміщенні черкаської обласної філармонії у четвер, 23 червня о 18:30. 

субота, 11 червня 2016 р.

Черкаський Театр Шевченка перетворився на Театр Абсурду

Минулого тижня за лаштунками Черкаського Театру Шевченка розгорнулося довготривале яскраве дійство в кращих традиціях українського трагіфарсу. 

Неабиякого розголосу набуло рішення директора, без обговорення з колективом, вийти з критичної фінансової ситуації, відправивши колектив театру у відпустку за свій рахунок, а згодом перевівши працівників на неповний робочий тиждень.  

Акт перший: Прес-конференція

У п’ятницю на зборах творчого складу театру, до якого входять працівники балету, оркестру та акторська трупа, Володимир Осипов вкотре повідомив колектив про вкрай тяжкий економічний стан і про єдиний можливий вихід із ситуації. Заяви про відпустку за свій рахунок, як виявилося, необхідно було підписати терміново, того ж дня. Тих акторів, які з певних причин ухилилися від підпису, безжально наздоганяли телефонні дзвінки з елементами індивідуального шантажу та погроз про звільнення. З технічним та адміністративним складом театру провели окрему роботу, в результаті якої всі приречено підписали  запропоновані заяви.

У понеділок колектив театру, отримавши фахові юридичні консультації та залучившись підтримкою  народного депутата Олега Петренка, зібрав прес-конференцію, аби винести на широкий загал болючі театральні питання. 

Під час такого своєрідного шторму на поверхню виринула ціла купа підводного каміння. Виявилося, що дирекція театру тиском на голову профкому намагалася внести зміни до колективного договору, позбавивши працівників додаткових 7 днів до відпустки за ненормований робочий день, без загальних зборів та голосування. Крім того, заяви про відпустку за сімейними обставинами чи за згодою сторін без збереження заробітної плати були заздалегідь надрукованими і потребували лише особистого підпису. А тим, хто відмовлявся підписати таку заяву, пропонували написати «заяву про відмову підписувати заяву». Мало б бути смішно, якби не було так сумно. 

Після півгодинного спілкування з журналістами до колективу приєднався директор театру Володимир Осипов, який намагався запевнити, що ані тиску, ані погроз, ані шантажу з його боку в жодному разі не було. Він, навпаки, постійно звертався до можновладців за допомогою. Щоправда такі звернення відбувалися здебільшого на вулиці та в провладних коридорах, і паперовими доказами, нажаль, Володимир Олексійович похизуватися не міг.   За словами директора театру,  всі недоліки в розподілі річного бюджету сталися в той час, коли він був відсторонений від виконання обов’язків. На зауваження колективу про постійну присутність у театрі, Володимир Олексійович запевнив, що тоді він піклувався виключно про творчий процес. Старе, як світ: Я не я і хата не моя, призвело до невтішних результатів і хто правий, а хто винний зараз розібратися нелегко.

Після поновлення Володимира Осипова на посаді директора, значного покращення ні з фінансового, ні з творчого боку не відбулося. На численні запитання журналістів, які саме кроки він зробив для зрушення з мертвої точки,  виразної відповіді ніхто не почув: комусь писав, кудись ходив, хтось щось обіцяв. До речі, залишається фактом, що на роботи з відбудови театру на разі є лише 5 мільйонів від міської ради, і будівельні роботи з середини червня, як раніше було заявлено, навряд чи розпочнуться.

Двогодинна прес-конференція закінчилася домовленістю про зібрання наступного дня загальних зборів з обов’язковою присутністю юристів від обох сторін: керівництва та колективу. На диво, ні в театрі, ні в колі спілкування Володимира Олексійовича гідного юриста не знайшлося, тож директор ще дві години після закінчення прес-конференції вів розмову з юристом, якого запросили представники творчого колективу.

Загалом у стороннього спостерігача складається враження, що діючий репертуар перелаштували під театр абсурду, де герої ділять «кайдашеву грушу», ганяються «за двома зайцями», не можуть визначитися, «хто в домі господар», використовуючи радикальні методи НКВД із «Саду Гетсиманського». 

Акт другий: збори

У вівторок в театрі відбулася чергова частина марлезонського балету. На загальні збори колективу завітав навіть Василь Васильович Марштупа, голова профспілкового комітету працівників культури Черкаської області, власною персоною. Двогодинне переливання із пустого в порожнє все ж вилилося в те, що трудовому колективу довелося піти на компроміс із адміністрацією театру.  Відповідно до такого компромісу, з 24 червня вводиться скорочений робочий день, що передбачено колективним договором, а з 10 серпня до 10 вересня, після видання відповідного наказу, встановлюється неповний робочий тиждень.  

Дирекція і Голова профсоюзного комітету запевнили працівників, що цьогоріч ніяких змін до колективного договору вносити не будуть і заспокоєні театрали смиренно проголосували за згоду на неповний робочий тиждень.

Не може не обурювати те, що колектив, прийняв з покорою запропоновані зміни, геть забувши про боротьбу за фінансування театру, про його відбудову, про його право на життя. У той момент вони навіть не згадали про дітей, яких потрібно збирати до школи, про банківські кредити, які необхідно щомісяця сплачувати, про платежі за житлово-комунальні послуги, які не бажано затримувати. Замість того, щоб створити ініціативну групу з врятування театру чи скористатися пропозицією Василя Марштупи йти під стіни облдержадміністрації, більшість працівників цікавила фінансова підтримка власного гаманця. Тож запитання до присутнього юриста ставилися в одній площині: чи не відберуть додаткову відпустку за ненормований робочий день, які будуть нарахування за суміщення посад, як оплачуватимуться додаткові півставки?

Поодинокі конкретні пропозиції з покращення фінансової ситуації в театрі, ні великого захвату, ні стовідсоткового схвалення  колективу не отримали. 

Мимоволі постає питання, невже Тарас Шевченко писав ці пророчі слова про Черкаський Театр Шевченка: «Село неначе погоріло, неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть…»?...

Акт третій ....

Виходячи з аналітичної довідки, яку Володимир Осипов продемонстрував у понеділок на прес-конференції,  Черкаський драматичний театр ніколи не був прибутковим. Скоріш за все, якби театр був комерційним підприємством, то громаду не дуже цікавило б куди зникають фінанси. Але, ніде правди діти, і мова йде про комунальний заклад, на який витрачаються кошти саме громади. Доволі дивно, що до сьогодні нікого не цікавила доля мільйонів, які перераховувалися театру. Чи не бентежить той факт, що будь-яку інформацію про фінанси та штатний розпис керівництво театру ретельно приховувало від своїх працівників? На останніх зборах шило, нарешті, витягли з мішка, щоправда, це викликало у колектива не менше питань, ніж було до того. Адже, за штатним розписом, посад більше, ніж фактично працюючих. І навіщо так ретельно було приховувати штатний розпис? Де знайти відповідь на це запитання? Спитати у 128 працівників театру? Чи насправді всі з них виконують свої обов’язки, а не просто працевлаштовані? Але це окреме питання. Сподіваємося, що управління культури після перевірки зробить відповідні висновки.

Відповідно до наданої аналітичної довідки,  20% — це   максимальний рівень фінансового самозабезпечення театру. Ситуація доволі зручна і, оскільки ніхто не бажав прикладати зайвих зусиль: директор не шукав способів змінити цю цифру, а управління культури не ставило за мету виправити становище, то, маємо те, що маємо. 

Подейкують, що в кінці липня розпочнеться конкурс на посаду директора театру, отже, у нинішнього керівника ще є шанс знайти спосіб, щоб театр почав заробляти кошти. А чи потрібно це йому і чи скористається Володимир Олексійович такою можливістю, поживемо – побачимо.

І в цій божевільні зараз народжується нова вистава «Танго Марії», прем’єра якої очікується 23 червня. Чи не будуть слова одного з героїв цього мюзиклу пророчими: «винна лиш вона одна, що вийшов цей сумний фінал»?...

середа, 1 червня 2016 р.

Як на «Сцені людства» віддавали Дівку заміж

«Мені треба вибирати, або науку, 
або сім’ю, щоб не розсіватися.»
Віра Маковій «Дівка на відданнє»

Останній день ХІ міжнародного фестивалю «Сцена людства» Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка завершив показом вистави «Дівка. Українська love story» за п’єсою сучасного буковинського драматурга Віри Маковій «Дівка на відданнє», яка посіла перше місце на фестивалі Drama.UA у Львові у 2012 році.

Представляти цю постановку разом із колективом київського театру до Черкас завітав художній керівник вистави  Андрій Май, добре відомий черкащанам за його режисерськими роботами «Місто на Че» та «Дощ у Нойкьольні».

Не вийшло кар’єристки з головної героїні Світлани. Зруйнувавши всі сподівання матері на кращу долю для своєї дитини, дівчина, після закінчення навчання у столиці, повертається додому в село, аби втілити найзаповітнішу мрію – віддатися заміж. Та й наречений Николай, не зважаючи на невдоволення своєї матері, готовий переїздити до Світлани після одруження. І закрутилося…  Скільки ж всього необхідно для весілля! Та такого, щоб людям було не соромно в очі дивитися. Світлана, здавалося б, знала всі складові традиційного весілля: заручини, умовини, сватання, вінчання… Але те, що здавалося таким бажаним і сакральним, у сучасному світі набуло зовсім іншого значення та ще й потребує чималих матеріальних витрат. Як же так сталося, що кохання суспільство загорнуло в недолугу блискучу обгортку, яка тільки здалеку нагадує коштовність? Чому для того, аби кохання традиційно, як годиться, розквітало в новоствореній сім’ї потрібно позичати гроші у всього села, домовлятися з батюшкою за немалу платню в перервах між його «важливими» розмовами по мобільному телефону, нап’ялювати на себе дорогу весільну сукню та ненависні коштовності, годувати і поїти людей, яких, можливо, більше ніколи не побачиш? Чому кохання зводиться до безлічі жіночих обов’язків: «… маєш народити дітей, рано вставати, вмитися, голову зачасати, хату підмести, їсти наварити, і поки чоловік встане — вже на столі має бути їда, щоб не токмачив тебе головою по баняках. Коли кудись ідете, чоловіка маєш убрати, погладити йому сорочку, штати, почистити капці, нє, щоб він як сараку йшов серед люди, щоб з тебе сміялися»?

Одвічні сільські традиції геть втратили свою значимість, тісно взаємодіючи із сучасним світом, де переплітаються народні пісні з низькоякісною попсою, українські забобони з магічними приворотами і картами Таро, де слабне віра в Бога та поширюється визнання відьмацтва та чаклунства, де долари заполонили людські душі.

Не такого життя хотіла Світлана, не про таку любов мріяла! Не витримала, втікла з-під вінця… Втік і її коханий Николай… 

Чи то тривалі пошуки себе змінили свідомість героїв, чи то долею так судилося, але закохані стрілися знову… 

А чи закінчиться ця українська love story хеппі ендом?... 

Питання висне в повітрі глядацької зали… 

На екрані фінальні титри…

Затамувавши подих, глядач, ніби в кіно, споглядав за реаліями сільського життя. Та й режисерський задум полягав у перенесенні героїв з аматорського відео, яким починалася вистава, крізь екран на театральну сцену для того, аби якомога простіше переповісти цю історію. 

Колоритні герої вистави, яких ми можемо зустріти не лише у селі, а й серед наших приятелів такі трапляються та до щему знайомі ситуації, в які не раз потрапляв кожен із нас роблять виставу зрозумілою і близькою глядачу будь-якого віку. 

Жвава дискусія з колективом Національного театру імені Івана Франка, після завершення перегляду, довела, що всі майстри театрального мистецтва, які працювали над цією виставою, глибоко закохані у свою роботу.  Кожен до кінця перевтілився у свого персонажа і, навіть під час обговорення, актори зверталися один до одного на ім’я героїв п’єси. Куратор проекту, так з повагою представили Андрія Мая актори, щиро цікавився враженнями глядачів, не відкриваючи таємниці ідеї, яку він вкладав під час роботи над постановкою. Надзвичайно потужна позитивна енергія і тепло панували довкола, і цього не можливо було не відчути.

Такі актуальні п’єси, як «Дівка. Українська love story»,  про життя, про вплив суспільства на становлення особистості, на зміну людських цінностей та ще й у виконанні талановитих акторів не залишать байдужим сучасного глядача.

вівторок, 31 травня 2016 р.

Британська філософія вразила черкаського глядача

«Все, що я повинна робити, це встромляти назви в усе,
 так само, як я встромляю ножі у курей».
Девід Гарровер «Ножі в курях»

На фестивалі «Сцена людства» Львівський  театр імені Леся Курбаса представив свою цьогорічну прем’єру за п’єсою сучасного шотландського драматурга Девіда Гарровера  «Ножі в курях, або Спадок мірошника». 

Уперше п’єса «Ножі в курях» була поставлена на сцені театру Траверс в Единбурзі у червні 1995 року. Від моменту успішного театрального дебюту драматурга Девіда Гарровера, його твір побачили глядачі в більш ніж 25-ти країнах світу. 

До львівського театру імені Леся Курбаса п’єса потрапила завдяки режисерові Володимиру Кучинському, який був у журі проекту Британської ради в Україні, де молоді режисери виборювали право на постановку сучасної британської драматургії. Володимир Кучинський захопився філософією твору британського драматурга, а талановиті актори Наталка Рибка-Пархоменко, Олег Цьона та Андрій Козак майстерно втілили унікальні ідеї режисера на сцені рідного театру. Згуртований творчий колектив театру Леся Курбаса, який самовіддано працював над цією виставою, додав їй особливих неповторних барв.

Головні герої п’єси орач Вільям та його молода дружина живуть у сільській місцевості, де життя йде своїм плином, один день змінюється на інший, залишаючи непорушним сталий набір повсякденних обов’язків. Молода дружина ідеалізує подружні стосунки, сліпо вірячи кожному слову свого чоловіка і зовсім не помічаючи його постійних зрад. Та таку штучну гармонію порушує мірошник, який живе за власними законами та прагне до самопізнання. Він спонукає дружину орача до розширення світогляду, допомагаючи молодій жінці скинути полуду з очей.   На перший погляд, здавалося б, виникає банальний любовний трикутник… Та, насправді, кожен герой починає усвідомлювати своє призначення: хтось звертається до Бога, хтось до знань, а хтось до глибокої філософії безкрайнього поля… 

Від початку вистави, сповненої глибокого символізму, героїня намагається дати назви всьому, що її оточує: сонце, небо, хмари, вітер, дерево, листя, поле, пташка, заєць. Вона не розуміє, чому калюжа залишається калюжею і тоді, коли в ній брудна вода, і тоді, коли крізь чисту воду, можна побачити землю й відблиски сонячних променів. Вона не погоджується з тим, що чоловік її порівнює з полем: «Я не поле. Як я можу бути полем? Яке поле – мокре, чорне від дощу… Я не поле!».

Після зустрічі з мірошником, героїня запекло намагається віднайти порушену гармонію, але зерна нових знань вже пустили паростки в спраглій до розвитку молодій підсвідомості.  
Драматичний відчайдушний потяг героїні до змін не залишає байдужим і мірошника, спонукаючи його рухатися далі, у місто, де є «книги і ручки, і папір», де люди «цілий день говорять про все на світі».  

Оригінальна сучасна сценографія Володимира Стецьковича органічно підсилює сприйняття вистави. На вивішені простирадла проектуються думки героїні, відтворюючи он-лайн її таємний багатий внутрішній світ: «Не видам, що у мене в голові. Там багато є… Багато різного…»

«Ножі в курах, або Спадок мірошника» - це вистава, після якої виникає бажання зібрати думки, які хаотично бігають, до купи, прислухатися до внутрішнього голосу, пильно придивитися до навколишнього світу та, нарешті, позбутися стереотипів і звільнитися від суспільних кайданів. 

неділя, 29 травня 2016 р.

Олексій Вертинський: «Синій автомобіль» – це історія про любов, якою вона може бути»

«Були ж колись золоті часи! 
Ні турбот тобі, ані клопоту, повзаєш собі без паспорта
 і возиш по підлозі синій автомобіль».
Ярослав Стельмах «Синій автомобіль»

У п’ятницю Київський академічний Молодий театр представив на фестивалі «Сцена людства» трагікомедію Ярослава Стельмаха «Синій автомобіль», прем’єра якої відбулася у травні 1998 року.  

Доволі актуальна вистава, своєрідна відверта сповідь, яка піднімає на поверхню соціальні та психологічні проблеми, підкреслює особистісні конфлікти та безжально оголює   внутрішній світ автора.

На початку вистави «Синій автомобіль» ми стаємо свідками, як Олексій Вертинський блискуче демонструє творчі муки свого героя у хаотичному пошуку сюжету для чергового твору. Затамувавши подих слідкуємо за тим, як він добирає слова, ретельно майструє сюжетну лінію, ніби складає великий мистецький пазл чи чаклує над художнім полотном.  

Одвічну історію кохання автор розглядає під різним кутами, час від часу замінюючи деталі. Окрім безстрашного подолання головною героїнею відстані у сім поверхів до мансарди коханого по ринві, автор навіть вдався до вплетення у сюжет фантастичного прильоту інопланетян. 

У другій частині вистави автор від блукання надрами творчих хащів переходить до філософської оповіді про своє життя з усіма конфліктами, непорозуміннями та іронічного розмірковування на тему істинного щастя. 

Через деякий час копирсання в минулому, він доходить висновку, що «щасливий той, хто щасливий»… 

Ця п’єса про особисте життя Ярослава Стельмаха, про його дитинство, непрості сімейні стосунки, про своєрідну атмосферу любові та про особливості безперервного творчого пошуку.

З перших секунд Олексій Вертинський захоплює у невидимий полон і не відпускає до фінальної сцени. Глядач жадібно ловить не лише кожне слово актора, а й кожен рух, жест, вираз обличчя, інтонацію… Черкаські шанувальники театрального мистецтва довго вітали актора невгамовними оплесками і вигуками «браво». 

Сам Олексій Вертинський свого часу не вірив в успіх п’єси «Синій автомобіль», яка йому нагадувала популярні «задорнівські фельетони». Та й автор твору Ярослав Стельмах під час роботи над виставою не погоджувався з баченням Ігоря Славинського та боляче сприймав режисерські знахідки. Але численні нагороди і міжнародне визнання монодрами довели, що саме таке поєднання режисури, сценографії та акторської майстерності знайшло глибокий відгук у серцях театралів.

пʼятниця, 27 травня 2016 р.

Перший день театрального фестивалю розпочався з «Сімейної вечері»

Повним аншлагом розпочався  ХІ театральний фестиваль «Сцена людства».  Черкаські шанувальники Мельпомени охоче завітали до обласної філармонії, аби втамувати театральну спрагу.

Постійні учасники «Сцени людства», Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки запросили черкаських глядачів на свою 167 «Сімейну вечерю», саме стільки разів головні герої влаштовували її на театральній сцені.

У досить нелегкий час, коли кожен з головою поринув в особисті проблеми, коли всі небайдужі переймаються долею Черкаського Театру Шевченка, а українці з надією чекають миру та злагоди в країні, легка французька комедія Марка Камолетті на кілька годин перемістила глядачів у просторі і часі, змусивши забути нагальні труднощі та негаразди.

«Сімейна вечеря», «Французька вечеря», «Граємо в дружну сім’ю, або Гарнір по-французьки» чи «Don’t Dress for Dinner» – це назви однієї з тих п’єс, які не знають кордонів та панують на сценах п’яти континентів. Уперше ця п’єса Марка Камолеті вийшла в Парижі в 1985 році під назвою «Happy Birthday», та встигла увійти до Книги рекордів Гіннеса як одна з довгожительок на французькій сцені.

Черкаські глядачі мали змогу отримати насолоду від інтригуючих моментів, дотепних жартів, здавалося б, безвихідних ситуацій та чудової гри акторів. 

Події у виставі розгортаються навколо доволі делікатної ситуації: чоловік, на час від’їзду дружини, прикриваючись візитом друга, планує незабутній романтичний вечір зі своєю коханкою. Він  навіть замовив куховарку з агентства, аби влаштувати по-справжньому вишукану вечерю у французькому стилі.  Але дружина, довідавшись про приїзд друга, який виявився її коханцем, скасовує свою подорож на уікенд. Отже, на вечерю збирається вельми цікава компанія: сімейна пара, двоє коханців і…куховарка. Потрібно мати неабиякий хист, щоб зберегти таємницю стосунків та ще й отримати насолоду після вечері.

«Сімейна вечеря» – класичний приклад комедії положень на межі фарсу. Вся інтрига базується на подружніх зрадах і безперервних непорозуміннях. 

Деякі глядачі сприйняли виставу, як своєрідне продовження  знайомої для черкаських театралів комедії «Боїнг-Боїнг», адже головні герої «Сімейної вечері» давні друзі Бернар і Робер також потрапляють у кумедні ситуації через нестримну любов до жінок.

Актори Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки з 2009 року бездоганно втілюють характери своїх героїв на театральних підмостках. Головний секрет успіху цієї комедії полягає як в актуальності п’єси, так і в щирості акторської гри, оскільки за мету ставили не передачу нюансів французького життя, а людські стосунки та риси людської вдачі притаманні будь-якій національності.

Київські актори одностайно відзначили теплоту прийому черкаських глядачів. 

«Сьогодні ми отримали колосальний заряд енергії від залу», -  поділилася враженнями після виступу народна артистка України Наталія Кудря. -  «Такий душевний, сердечний, щедрий прийом – безцінний». 

Таким був перший фестивальний день довгоочікуваної театральної події


понеділок, 21 вересня 2015 р.

Яким буде новий театральний сезон для Театру Шевченка?...

Театр — це така кафедра,
 з якої можна багато сказати світу добра.
Микола Гоголь

Минулого тижня Черкаський театр Шевченка неофіційно розпочав новий театральний сезон. Першими глядачами вистав "Король Дроздобород" та "Хто в домі господар", які відбулися в будинку культури імені Івана Кулика стали черкаські школярі. 

Пам’ятаю себе школяркою і той святковий піднесений настрій з яким ми, зазвичай замість останніх уроків, поспішали в Театр. Просторе фойє, зручні крісла, величезна люстра, оркестрова яма – все те заворожувало і хотілося прибити непосидючих хлопців-однокласників,  які відволікали від незвичайного дійства, що розгорталося на сцені. А ще, якщо "пощастить" запізнитися, то можна було тихесенько прошмигнути на балкон і дивитися виставу з гори, не відволікаючись на шепіт і шурхотіння інших школярів. Так я закохалася в театр зі школи… 

Часи змінилися… Цікаву повчальну музичну казку "Король Дроздобород" якось у мене не випадало нагоди переглянути раніше та й за нашими театральними постановками скучила страшенно. Отож разом із школярами я з нетерпінням чекала початку дійства… Як виявилося пізніше, небагатьох присутніх цікавило високе мистецтво. На жаль. В жодному разі нікого не хочу образити, але будинок культури – це не театр. Погоджуюся, що театр – це, насамперед, люди, але… Будинок культури з безкоштовним WiFi… Як Ви гадаєте, багато дітлахів дивилися у бік сцени, коли більше години (!!!) можна спокійнісінько займатися своїми справами в інтернеті, ще й не зовсім тихо обговорювати щойно знайдені відеоролики? 

Вчителі, у свою чергу, як тільки актори починали співати, бралися гримати на учнів чи застосовувати педагогічні методи покарання примушуючи дітей стояти, і тоді частина сцени закривалася постаттю неслуха від ні в чому не винних глядачів. А вбивче запитання однієї з педагогів: "Ви не знаєте коли закінчиться ця каторга?" мене просто призвело до культурного шоку. Що ж цікавий педагогічний підхід: театр-каторга. Тобто, скоро школярів будуть карати театром: заслання в театр?...

Актори викладалися на сто відсотків, незважаючи на задуху в приміщенні, замалу для театральних постановок сцену та відсутність якісного технічного обладнання.
Нестерпний щем у серці, який підсилює залаштункове життя… Безглуздий розкол у театрі, безжальний розпил глядача навпіл… Знищення глядацької зали зараз сприймається досить символічно… Директор відсторонений від виконання обов’язків, художній керівник написав заяву на звільнення за власним бажанням… Особисті конфлікти, чи конфлікти систем?... 

Театр повинен об’єднувати, а не розділяти; виховувати, а не спонукати до ворожнечі… Та я не хочу і не буду копирсатися в тому бруді… Просто, для багатьох без театру життя порожнє, безбарвне, нудне…

І все ж, не зважаючи на тяжкі для Черкаського Театру Шевченка часи, наші театрали збираються підкорювати серця рівненських глядачів. Вже цього тижня вистави "Кайдашева сімя", "Хто в домі господар", "Сад Гетсиманський", "Дума про братів Неазовських" та "Король Дроздобород" пройдуть на театральних підмостках Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру. А 1 жовтня, у четвер, відбудеться офіційне відкриття 84-го театрального сезону у черкаському будинку культури імені Івана Кулика.

Всі, хто турбується про долю нашого Театру Шевченка, щиро бажають шаленого успіху на гастролях, миру та злагоди в театральному домі і з нетерпінням чекають теплих зустрічей у новому театральному сезоні.  


Постскриптум від адміністратора: Після пресс-конференції вже колишнього художнього керівника театру мені важко підбирати слова. Я відвідав її з однієї просто причини – про позицію акторів було відомо давно, а от пан Проскурня якось утримувався від коментарів та пояснень. До цього дня. Знаючи позицію акторів, я не був дуже здивований, що вони прийшли на «пресуху». Але був дуже неприємно здивований тим, як вони себе вели. Так, колишній керівник не янгол, а конференція була побудована так, щоб показати, що він не такий і поганий. Але це його право. А право акторів зібрати свою пресс-конференцію де спокійно і адекватно довести свою позицію журналістам та глядачам.  Тим більше, що в своїй суті він (Проскурня) не дозволяв негативних висловів в бік опонентів. Але під кінець видно в акторів стався емоційний вибух. Нічим іншим не можу пояснити ті крики в бік Проскурні, вимагання пояснень від людини, яка сказала, що з цим театром, віднині, не матиме ніяких стосунків. Це було неприємно і некрасиво. Не менш некрасиво було і те, що в бік акторів тепер вже також прозвучали деякі речі, які не потрібно «виносити з хати». Але на їхньому фоні він виглядав все таки пристойніше.


Я не актор і не маю ніякого відношення до мистецтва. Я не можу судити чи то етично так себе вести в колі митців, але я хотів би нагадати панам акторам давню банківську мудрість – «Гроші люблять тишу». А шум їх все таки відлякує. І навіть відомі зірки мають межі в скандалах чи епатажі, або про них забувають. Не хотів би, щоб на цьому фоні всі забули про наш театр. Але в такий театр йти зовсім не хочеться. На жаль.

Сергій Костенко

субота, 27 червня 2015 р.

Жадане втілення творів Жадана на черкаській театральній сцені

Життя має лише два мости:
один веде до раю, інший — до пекла.
Сергій Жадан

Чи знайоме вам відчуття, коли тобі 20 років і за плечима виростають крила, які стрімко несуть тебе вперед у незвідане майбутнє і, здається, ніщо не може приборкати вулкану юнацьких бажань. У жилах клекоче гаряча кров, тіло переповнює бурхлива енергія і жага яскравого життя. Ти прагнеш незалежності й тобі байдуже,  в яких умовах жити аби лише мати змогу сповна насолодитися свободою. Ти приїздиш у нове місто, пізнаєш його особливості, ніби в замкову шпарину підглядаєш за звичками його жителів… З’являються нові знайомі, приятелі, друзі, і…ВОНА… Зовсім несподівано ти закохуєшся у людину, з якою, здавалося б, у вас немає нічого  спільного. Але ти вигадуєш причини для зустрічей, слідкуєш за кожним її рухом, слухаєш, іноді зовсім безглузді, здебільшого вигадані нею історії, осторонь спостерігаєш,  як вона зустрічається з іншими… Керуючись незвичним внутрішнім поштовхом, пишеш їй вірші й потайки кладеш  під двері її квартири…

Марно намагаєшся дізнатися її таємницю… 

Переповнений почуттями ти мандруєш мостами життя і, наразі не відомо, чи ти втрапиш до раю, чи інший міст приведе тебе до пекла… 

Три дні поспіль у Черкаському Театрі Шевченка відбувався прем’єрний показ експериментальної вистави молодого режисера Сашка Демешка «Мости» за творами Сергія Жадана. 

Після перегляду всі бажаючі мали нагоду обговорити побачене, поділитися враженнями, висловити свої побажання режисерові. Глядачі не стримували захоплених відгуків, багато поціновувачів театрального мистецтва не могли приховати сліз  та тремтіння голосу… Режисеру вдалося створити інтимну атмосферу за допомогою гри світла, музичного оформлення, та мінімалізму буденних декорацій. Актори-дебютанти Анна Владович (Анна-Марія) та Микола Мусатов (Матвій) майже нічим не поступалися досвідченим виконавцям Максиму Рижеволу (Юра) та Миколі Зайнчківському (Іван Іванович). Творці вистави достукалися до сердець кожного глядача без винятку, багато хто побачив епізоди з власного життя, багатьом емоційний стан героїв нагадав особисті переживання чи то з минулого, чи з сьогодення…

Про що вистава? Впевнена, що на це питання не буде однозначної відповіді… Про любов, про дружбу, про романтику, про любовний трикутник, про війну, про самопожертву, про спроби знайти своє місце в соціумі… Кожен зможе знайти близьку собі тему…

Для мене особисто, «Мости» – про глибину життя з усією палітрою емоцій та почуттів… 

Особливої поетики виставі надають прозові та віршовані філософські твори Сергія Жадана:


Як добре, що я для неї помер,
добре, що вона забула моє ім'я,
добре, що все це сталося саме тепер,
добре, що при цьому всьому не був присутній я.

Добре, що вона вирішила все за нас,
що я не мусив переконувати її не робити дурниць,
не мусив спостерігати, як вона вагається раз у раз,
не мусив при цьому бачити її темних зіниць.

Тепер головне — зникнути, вибравши вірний маршрут,
головне — не повертатись туди, де раніше жив,
головне — не підходити близько до знайомих споруд,
не лякати знайомих, не розчаровувати чужих,

Добре, що можна тепер вилітати крізь комини,
проходити крізь вогонь, падати у траву,
відчувати плавку матерію, яка наповнює її сни,
помічати в повітрі линви, що тримають її на плаву.

Добре, що смерть не належить ні до надбань, ні до втрат,
добре, що нас не зраджують наші сліди,
що нічого не можна повернути назад,
і нічого не можна втратити назавжди.

Не кожен зможе зрозуміти творчість Сергія Жадана… Коли режисера «Мостів» збентежено запитували: «Чому саме Жадан?», Сашко Демешко просто і щиро відповідав: «Бо він мені подобається». Для певного кола глядацької аудиторії розуміння Жадана відбулося саме після перегляду «Мостів» і у тих, хто ще не знайомий з його творчістю, виникло бажання гайнути до найближчої книгарні й придбати збірку автора, за творами якого молодий режисер-початківець зробив шедевральну постановку, яка торкається найпотаємніших струн душі…

Не побоюся сказати, що всі, хто познайомився з першою роботою талановитого режисера Сашка Демешка, з нетерпінням чекають його нових постановок.

четвер, 18 червня 2015 р.

the білоХАЛАТність - фарс і трагедія життя

Довелося мені вчора побувати в лікарні. Ні, зі здоров'ям  у мене наче все добре, наскільки це зараз можливо. Справа в тому, що вчора я був на виставі, присвяченій працівникам лікарні та їх пацієнтам. І все було так, ніби я знову потрапив до лікарні, як кілька років тому.

 "Мужчина, а ви заплатили добровільний благодійний внесок?" - це одна з фраз, які викликали не дуже приємні спогади з мого власного досвіду. Внесок добровільний, а заплатити ти його повинен обов'язково, і нікого не хвилює, що ти зараз знаходишся під дією сильного знеболюючого після процедур. І це лише мала крихта того, що висміювалося і показувалося як проблема в постановці. Загалом, дуже добре було висвітлено такі проблеми медицини, як відсутність різних необхідних засобів, ліків і побори в фонди. Це все є, але всі про це намагаються не говорити. Я не знаю, що саме відчували працівники лікарні, які перебували на допрем'єрному показі вистави, але багато моментів були взяті просто із життя пацієнтів.
Формат вистави був для мене не дуже звичним. Адже те, що починається як комедія, в один момент ставало тим, що зачіпає певні струнки душі, і перетворюється на трагедію. Місцями було боляче сприймати. Але за кілька хвилин вже знову піднімається настрій якимись кумедними сюжетами чи прийомами.
Хірург, уролог, травматолог, старша медична сестра, прохвесор - це ті герої, які дають виставі основний стрижень. Хоча "цукерочки" і "медсестрички" місцями виглядали колоритнішими за них. Один пиячить постійно і через помилку в нього гине пацієнт, інший постійно палить і через це також має проблеми із пацієнтами, а у третього - випадкової людини в медицині - на чергуванні помирає його власний син, оскільки він не прийшов вчасно оглянути пацієнта, якого привезли з Хімпосьолку побитого (останній момент дуже нагадав ту легенду, яка гуляє про третю поліклініку. Але чи то була легенда, я не знаю напевно).

 Лікарі тіла і лікарі душ... так, саме душ. Я недарма вживаю ці слова відносно акторів. Адже тут вони самі постійно проводять паралелі між цими лікуваннями. І показують, що не лише лікарі та працівники лікарень працюють за мізерні зарплати і в жахливих умовах. Акторам також доводиться працювати в театрі, який руйнується на очах, і зарплати в них також маленькі. Але і ті, й інші продовжують робити свою справу.

 Цю виставу недарма назвали арт-рок-виставою. Рок-музики тут удосталь. Знайомі мелодії і зовсім інші слова. Слова, які підкреслюють той абсурд, який місцями відбувається в лікарнях. Музика є невід'ємною частиною цього дійства. 

 Але чи це комедія? Трагедія? Фарс? за весь час вистави я так і не зміг віднести її до жодного із жанрів. І мабуть це добре. Адже якщо експеримент не схожий ні на що з того, що вже було, значить, це вже добре. А ця вистава все-таки експеримент. П'ятий експеримент "Черкаської театральної лабораторії" і третій, переглянутий мною. І, дивлячись на це все, можу сказати, що те, що виходить за межі класики, те що вони роблять у цій "лабораторії" виходить неординарним, але специфічним. Я не можу сказати, що вистава буде для масового глядача: лайка місцями, документалістика життя, висміювання всього, до чого можна дотягнутися і музика дають у результаті той продукт, який важко сприйметься любителями класичного театру. У той же час, тут є сенс. Сенс, якого іноді не вистачає багатьом сучасним постановкам.

 Фінал вистави викликав болючі відчуття. Те, що починалося як трагікомедія чи фарс, наприкінці стає трагедією. Трагедією нашого теперішнього життя - події на сході України. Коли актори почали зачитувати слова лікарів, які займаються пораненими... не хочеться про це говорити. Це можна лише чути.
Я хочу вам порадити піти на цю виставу. Сьогодні буде прем'єра і ви самі зможете оцінити виставу. Можливо вона у вас викличе інші емоції, але я можу обіцяти лише одне - вони у вас будуть. Позитивні чи негативні - то вже буде ваше сприйняття та ваш погляд на результат роботи акторів та режисера, але емоції будуть.

субота, 30 травня 2015 р.

Постійні учасники "Сцени людства"тріумфально завершили Х міжнародний театральний фестиваль

Як хочете, щоб люди вчиняли відносно вас, 
так і ви чиніть відносно них
"Нагірна проповідь"


Останній театральний вечір фестивалю завершився сценічною версією Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки за мотивами однойменної комедії і прози Івана Тургенєва "Нахлебник",  постановка Михайла Резніковича, режисура Леоніда Остропольського.

4 жовтня 2013 року твір російського класика вперше знайшов своє втілення на українській сцені. 

П'єса "Нахлібник" про цинічне, нещадне,  витончене приниження бідних багатими. На жаль, пройшло більше півтора століть, а ситуація кардинально не змінилася. З часом, методи приниження лише набули інших, більш вишуканих, форм, і з цим, як і раніше, ми стикаємося на кожному кроці в повсякденному житті.

За сюжетом п’єси у багатому маєтку на чужих хлібах живе бідний поміщик Кузовкін. Все життя він зберігав таємницю про те, що молода господиня маєтку Ольга, офіційні батьки якої давно померли, - його дочка. Але коли поміщик Тропачов, разом з чоловіком Ольги, умисно накачують  "нахлібника" алкоголем та насміхаються над ним, таємниця виривається з уст Кузовкіна на світ божий. Ольга та її чоловік вирішили відкупитися від горе-родича грошима задля збереження суспільного статусу та "сімейного спокою".

Протягом  перегляду вистави емоції з шаленою швидкістю змінювали одна одну, не залишали думки й про те, що цю постановку конче необхідно переглянути не лише школярам і студентам, а й усім пересічним українцям.

Вистава ставилася задовго до подій, що спонукали ту ситуацію, той стан, в якому наразі перебуває Україна.

"У всі часи були багаті і бідні. І сьогодні саме багаті мають права і вони користуються  цими правами, знущаються над бідними, сильні пригноблюють слабких, і вони роблять це зухвало, жорстоко, безжально топчуть  маленьку людину", - поділився своїми думками режисер вистави Леонід Остропольський.

Стосовно головного героя, то він може сприйматися уособленням як особистих так і загальнодержавних пороків. У когось він викликає співчуття та жалість, але ж чи не отримав він те, на що заслуговує? Чому він не приклав жодних зусиль аби спробувати працювати, чудово влаштувавшись на чужих хлібах? Порушивши Божу заповідь, він навіть не зміг зберегти  життєвоважливу таємницю, тим самим зрадивши жінку, яка народила від нього дитину…

Обговорення після вистави більше скидалося на засідання чи то літературного, чи то психологічного клубу. Приголомшені глядачі благали творців вистави дати відповіді на запитання, які вони винесли з глядацької зали… На що і у акторів, і у режисера була єдина реакція: "Це ж чудово! Чудово - коли люди виходять з вистави з запитаннями без однозначної відповіді, спираючись на особистий життєвий досвід, починають сперечатися у пошуках істини".

Сьогоднішній спектакль має надзвичайну глибину, а глядацьке сприйняття - історичну перспективу. Ця постановка театру російської драми не оповідає про події минулих днів, вона тонко викриває поведінку нинішніх "господарів" життя,   розкриває природу соціального гноблення, демонструє, як воно пригнічує і руйнує особистість як гнобителя, так і його жертви.

Особисто я ще довго не могла піднятися на поверхню після глибокого занурення у свою підсвідомість, проводячи аналіз власного "нахлібництва"…
Вже в червні Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки своєю постановкою буде стукати у потаємні куточки сердець жителів туманного Альбіону.

пʼятниця, 29 травня 2015 р.

"Дзвінок з минулого від Пікассо"…

Чи доводилося Вам отримувати дзвінки з минулого? 

Ваша буденність більш-менш налагоджена, ви вперто крокуєте вперед життєвою стежиною, заводите нових друзів, будуєте плани на майбутнє…і…Раптом, випадково, хоча випадково нічого не трапляється, ви чуєте у динаміку телефону до болю знайомий голос… В уяві візуалізуються образи з минулого, підступно наповнюючи серце, здавалося б, забутими почуттями…

Саме таку історію за п’єсою Анатолія Крима "Дзвінок з минулого" у постановці Володимира Цивінського запропонував до перегляду Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. І хоча прем’єра вистави відбулася три роки тому, вона не втрачає своєї актуальності. Насмілюся припустити, що майже кожен з глядачів, колись у житті був однією зі складових любовного трикутника. І саме це дає повне розуміння подій, які розгорталися на театральній сцені. 

Творці вистави визначають жанр як сучасна комедія… Чому ж сучасна, якщо сюжет такий близький усім поколінням? Та тому, що у виставі йдеться про те, як саме сучасні технології можуть вплинути на розмірений плин життя. Навіть цинічні чоловіки можуть винести певні уроки після перегляду постановки. Можу собі уявити, як деякі глядачі, вийшовши з театру, поспішають видалити секретні важливі файли зі своїх високотехнологічних ґаджетів. 

Особисто я очікувала  побачити більш глибокий матеріал з репертуару Київського Театру на Лівому березі в рамках міжнародного театрального фестивалю. Та все ж не можна не відзначити вражаючу гру Наталії Циганенко та заслужених артистів України Андрія Мостренка та Миколи Боклана. Існує глядацька думка, що коли на сцені талановиті актори, то не важливо ЩО вони грають, важливо ЯК вони це роблять.

Справжніх поціновувачів театрального мистецтва у сьомий день "Сцени людства" очікував вечірній перегляд вистави “Um Picasso” ("Малюнок Пікассо") португальського театру CTB Teatro Circo de Braga.

Для черкаських театралів постановка Едуарду Толентіну де Араужу п’єси американського драматурга Джефрі Хетчера виявилася своєрідним викликом. Досить складно було постійно переключати увагу від вражаючої гри акторів Соланже Са і Руі Майдери до невеликого екрану вгорі, на якому висвітлювалися рятівні субтитри.  Для тих, хто певною мірою знайомий з історією часів Пікассо та з його біографією, вистава сприймалася доступніше. Про що ж, загалом, йшла мова: в окупованому Парижі, 1941 рік, Пабло Пікассо був викликаний зі свого улюбленого кафе на допит до "культурного аташе" з Берліна. Основним завданням міс Фішер полягало в ідентифікації трьох картин Пікассо, "конфіскованих" нацистами у єврейських власників. Нацистське Міністерство Пропаганди запланувало "виставку", щоб спалити "дегенеративне мистецтво", до якого за політичними поглядами належали і роботи Пікассо.

Митець намагається втягти міс Фішер у відчайдушну дискусію, для того, щоб під час бурхливого емоційного гарячого обговорення тем мистецтва, політики, сексу та істини врятувати свою роботу.

Шкода, що за день до виступу португальського театру відбулися зміни в програмі фестивалю і багато шанувальників театрального мистецтва не мали змоги інформативно підготуватися до перегляду вистави "Малюнок Пікассо". Зважаючи на те, що субтитри відображалися на, повторюся, невеликому екрані, то більшості глядачів довелося уважно слідкувати за емоціями акторів і лише здогадуватися, про що йде мова.
 

четвер, 28 травня 2015 р.

У Черкасах Львівський театр імені Лесі Українки застосував психоделічну атаку

Рок-опера "HEROD" (історія однієї пристрасті) Львівського драматичного театру імені Лесі Українки справила неоднозначне враження на черкаських театралів. Серед захоплених відгуків та вдячних слів глядачів, знайшлися і такі, хто вийшов із зали через 10 хвилин після початку, не витримавши потужної  "психоделічної атаки".

Олексій Коломійцев, автор постановки, тривалий час виношував ідею втілення п’єси Олександра Вратарьова у сценічне життя. Нарешті, цьогоріч в День Театру відбулася прем’єра рок-опери, і музика українського композитора Ігоря Поклада залунала у львівському храмі мистецтва.

На "Сцені людства" черкасці та гості міста мали унікальну можливість перенестися до Іудеї за часів панування тиранічного царя Ірода. Дійство, яке відбувалося на сцені підсилювалося, нереальними розбурхуючими емоції відео-ефектами. Перебуваючи у полоні музики, здається, що образи з екрану ожили, та й ти сам вже не у глядацькій залі, а в стародавній Іудеї, тремтиш від страху накликати на себе гнів тирана. Плями крові на білій стіні, стогін людей і зловтішна посмішка Ката, змушують здригатися і затамовувати подих.

Глядач щиро співпереживає Маріамні, в яку закохався Ірод. Зважаючи на те, що, під час свого правління, Ірод знищив майже всіх родичів дружини, дівчина сміливо виказує свою неприязнь та відразу до чоловіка. На всі його клятви у довічному коханні, Маріамна гордо відповідає, що воліла б померти, але ніколи не покохає його.

Діто-вбивця Ірод, який понад усе прагне володіти світом: землями, людьми, долями, душами, - не може заволодіти серцем коханої жінки. Той, хто народився знищувати, ніколи не буде творцем… Знищити, те, чого не можеш мати – єдине рішення тирана… 

Що ж далі? Порожнеча всередині… Стогін і голосіння жертв розривають мозок на шматки… Час неможливо повернути назад… Міцна стіна похитнулася…

Стіна плачу, яка слугувала головною декорацією рок-опери, похитнулася і розсипалася на частини, ховаючи під своїми руїнами всемогутнього царя Іудеї… Повітряна хвиля від падіння стіни досягла глядацької зали, тим самим неймовірно підсилюючи сприйняття краху епохи Ірода. 

Спільними зусиллями всіх без виключення творців першої львівської рок-опери досягнуто приголомшливого результату. Отже, незважаючи на те, що хтось не розумів тексти пісень, для когось музика виявилася занадто гучною (цікаво чи рок буває тихим), хтось поставив під сумнів вокальні дані акторів та інші нюанси, байдужих після перегляду Ірода не залишилось. 

середа, 27 травня 2015 р.

Театр став зоною відчуження?..


"Чому ми живемо в зоні,
 а інші люди живуть там — 
"не в зоні"»? 
Павло Ар’є "Баба Пріся"


На "Сцені людства" черкащани побачили п’єсу відомого драматурга і режисера Павла Ар’є "Баба Пріся" в оригінальній постановці Олексія Кравчука. 

Якщо ви зайдете на сайт Львівського драматичного театру імені Лесі Українки, то знайдете там наступну анотацію до вистави, жанр, якої, до речі, визначається режисером як містерія: "У драмі йдеться про сім’ю, що мешкає у Чорнобильській зоні відчуження. Головує у ній баба Пріся — героїня, що товаришує з русалками, під’їдає галюциногенні гриби і якось у війну зарізала дванадцятьох німців. З нею живуть онук і хвороблива донька, яку свого часу покинув чоловік. "

Мимоволі налаштовуєш себе на таку собі комічну (галюциногенні гриби) містичну казочку (русалки) про трохи схиблену (зарізані німці) сім’ю, яка з певних причин застрягла у Чорнобильській зоні.

Вже через кілька хвилин розумієш, що на сцені розгортаються зовсім не казкові події, і що для героїв життя в зоні, це своєрідне сховище від оточуючого жорстокого світу: "Добре, що ми в зоні живемо…Їм до нас не добратися зі своїм покращенням… І тобі кажу, синочка, обережніше з людьми, серед них одна гадость! ", - ділиться баба Пріся (неперевершене виконання ролі Олега Стефана) з онуком життєвим досвідом. Баба живе за законами природи і захистити родину – це сенс її життя. Вона бачить русалок, розмовляє з сомами, ходить на полювання і не вірить у шкідливий вплив радіації.


З донькою Славою у баби особливі стосунки, вона не розуміє чому донька повернулася у зону відчуження і робить жорстку оцінку Славиному поколінню: "На тебе я крепко надіялася, та Бог не дав. Молох життя розламав все твоє покоління, воно гниле, нінашто не здатне, нещасне. Подивись навколо – тепер править твоє покоління – розпука і бездарність, більше нічого. Ми живемо в такий час, коли просто візьми своє життя, свою землю в руки і живи щасливо. Але ви не можете, ваші душі калічні, ви поламане покоління…"  Ці слова баби Прісі глибоко проникають у серце. Хочеться заперечити, та не можеш… Баба прожила на світі більше 80-ти років, вона багато чого бачила, то, може, немає сенсу з нею сперечатися…  

Якось, під час прогулянки лісом, Баба побачила русалку… Серед білого дня бачити русалку – до біди, смертельний знак… І біда не забарилася… Тривога відчувалася в повітрі, і як би ми не намагалися вірити в те, що мудра Баба знайде вихід із ситуації, і все минеться… Доля тебе настигне, де б ти не був… Над онуком нависла смертельна небезпека… Баба все ще намагається врятувати свою кровинку, свято вірячи у материнську силу: "Задля сина можна все зробити. Якщо треба, можна вкрасти, навіть убить можна, самій згинуть, а дитя своє врятувать. Бездіяльність – самий страшний гріх". 

Баба Пріся навіть йде на вбивство, вбивство заради життя. Вона готова пожертвувати собою: "Життя – це безкінечне жертвування, ти жертвуєш або іншими або собою"…

Баба Пріся Павла Ар’є тримає модель світу.

Павло Ар’є, коли писав п’єсу мучився від задухи у рідній країні, тоді він ще не знав, що незабаром в Україні насправді литиметься кров і країна перетвориться в "зону". Така передбачуваність певним чином налякала драматурга і п’єса дістала право на життя вже в кількох театрах.

Вистава "Баба" оголює нерви, змушує зазирнути у прірву людської душі, замислитися над питанням особистої зони відчуження. 

Олег Стефан, виконавець головної ролі, ділиться своїм відчуттям зони: "Для актора  великим стимулом є зона театру. Чи не перетворися театр у зону, яку не помічають? "

Хочеться повернутися до визначення жанру цієї вистави. Після перегляду постановки перше запитання, яке прозвучало після виходу з глядацької зали було: "А як би Ви визначили жанр вистави?"  Мали місце відповіді: драма, соціальна драма, трилер. Автор запитання визначив жанр постановки як депресивна комедія. Що ж думають власне творці вистави?  Для режисера це – містерія, сам драматург вважає, що він написав трагікомедію. У кожного своє бачення жанру, своє розуміння "зони відчуження" і особисте розуміння виходу з цієї зони.

Павло Ар’є для своїх героїв вибрав смерть: смерть як частину життя, як шлях для втечі від недосконалості суспільства, як порятунок. За допомогою секретної лінії метро герої переходять у інший світ, де вони вільні, можуть їхати куди хочуть і робити все, що забажають…  

Ольга Квятковська
При написанні були використані світлини роботи Ольги Квятковської