«Мені треба вибирати, або науку,
або сім’ю, щоб не розсіватися.»
Віра Маковій «Дівка на відданнє»
Представляти цю постановку разом із колективом київського театру до Черкас завітав художній керівник вистави Андрій Май, добре відомий черкащанам за його режисерськими роботами «Місто на Че» та «Дощ у Нойкьольні».
Не вийшло кар’єристки з головної героїні Світлани. Зруйнувавши всі сподівання матері на кращу долю для своєї дитини, дівчина, після закінчення навчання у столиці, повертається додому в село, аби втілити найзаповітнішу мрію – віддатися заміж. Та й наречений Николай, не зважаючи на невдоволення своєї матері, готовий переїздити до Світлани після одруження. І закрутилося… Скільки ж всього необхідно для весілля! Та такого, щоб людям було не соромно в очі дивитися. Світлана, здавалося б, знала всі складові традиційного весілля: заручини, умовини, сватання, вінчання… Але те, що здавалося таким бажаним і сакральним, у сучасному світі набуло зовсім іншого значення та ще й потребує чималих матеріальних витрат. Як же так сталося, що кохання суспільство загорнуло в недолугу блискучу обгортку, яка тільки здалеку нагадує коштовність? Чому для того, аби кохання традиційно, як годиться, розквітало в новоствореній сім’ї потрібно позичати гроші у всього села, домовлятися з батюшкою за немалу платню в перервах між його «важливими» розмовами по мобільному телефону, нап’ялювати на себе дорогу весільну сукню та ненависні коштовності, годувати і поїти людей, яких, можливо, більше ніколи не побачиш? Чому кохання зводиться до безлічі жіночих обов’язків: «… маєш народити дітей, рано вставати, вмитися, голову зачасати, хату підмести, їсти наварити, і поки чоловік встане — вже на столі має бути їда, щоб не токмачив тебе головою по баняках. Коли кудись ідете, чоловіка маєш убрати, погладити йому сорочку, штати, почистити капці, нє, щоб він як сараку йшов серед люди, щоб з тебе сміялися»?
Не такого життя хотіла Світлана, не про таку любов мріяла! Не витримала, втікла з-під вінця… Втік і її коханий Николай…
Чи то тривалі пошуки себе змінили свідомість героїв, чи то долею так судилося, але закохані стрілися знову…
А чи закінчиться ця українська love story хеппі ендом?...
Питання висне в повітрі глядацької зали…
На екрані фінальні титри…
Затамувавши подих, глядач, ніби в кіно, споглядав за реаліями сільського життя. Та й режисерський задум полягав у перенесенні героїв з аматорського відео, яким починалася вистава, крізь екран на театральну сцену для того, аби якомога простіше переповісти цю історію.
Колоритні герої вистави, яких ми можемо зустріти не лише у селі, а й серед наших приятелів такі трапляються та до щему знайомі ситуації, в які не раз потрапляв кожен із нас роблять виставу зрозумілою і близькою глядачу будь-якого віку.
Такі актуальні п’єси, як «Дівка. Українська love story», про життя, про вплив суспільства на становлення особистості, на зміну людських цінностей та ще й у виконанні талановитих акторів не залишать байдужим сучасного глядача.
0 коментарі:
Дописати коментар